Відомий сучасний російський художник Володимир Любаров на запитання «Чи зуміли ви розгадати таємницю руської душі?» відповів: «По правді кажучи, я її й не намагаюся розгадати – я її пишу…»

 В наші бездушні часи про душу інколи поговорити не завадить, як на мене.

У Великдень, одне з найбільш значимих для християн (до яких я відношу і себе) свято, мені випала велика шана опинитися не у вузькому сімейному колі чи в оточенні друзів десь на природі на пікніку, а на самоті з самим собою. Звичайно, що моє становище було не настільки тяжким, як у Святого Антонія, якого після тривалої практики відлюдництва почали переслідувати жорстокі сюрреалістичні галюцинації, але думки «полізли» в голову специфічні. Адже свято Великодня саме по собі особливе, то й міркування в тій ситуації, якій я опинився, були відповідні – про нашу безсмертну душу.

Ні в якому разі не хочу черговий раз з’ясовувати, що ж воно таке та наша душа. Інтерпретацій на тему цього терміна може бути безліч. Більше хочеться, щоб після прочитання цього «послання у пляшці» кожен подумав – яке місце в його житті ця душа займає, в чому її важливість (насмілюся припустити, що з фактом її існування погодяться всі, навіть, атеїсти).

До запитання «що для вас важить душа?» (маючи на увазі «яке значення у вашому житті вона займає?») на початку минулого століття такий собі лікар Данкан МакДугал підійшов аж занадто конкретно. Він вирішив визначити вагу душі, як фізичну величину. І що Ви думаєте? Він і справді визначив скільки важить душа – рівно 21 грам! Ескулап заповзято, ніби гієна, спостерігав за агонізуючими хворими, а коли ті «відходили в інший світ» бігцем клав їх на терези, щоб науковим методом визначити скільки душа має грамів. Провівши ряд таких дослідів він врешті й отримав назване нижче число. Але, що це йому дало, історія вперто мовчить… Навряд чи щось ВАГОМЕ.

Висновок проситься за тією ж логікою, що й у Євангелії від Луки: «…кесареве віддай кесарю, а боже – Богові». Кількість грамів чи кілограмів і т.д. нам важлива, коли ми сало на базарі купуємо, а що нам потрібно від душі – питання більш делікатне.

Але про що я говорю? Яка делікатність може бути в наше ХХІ століття – епоху «флешового», чи як його ще називають «кліпового», суспільства? У нас вже давно немає книг, бо в нас є бестселери, замість музики в нас хіти, а кінофільми давно вже замінили на блокбастери; з дитинства нас привчили, що гроші вирішують усе і набагато комфортніше невідшторювати вікна тепленької облюбованої хати скраю!

Але якщо на твій жарт ніхто не відреагує, якщо ніхто не відповість на дзвінок, гроші також перестають бути мірилом буття, а тепленька хата скраю, ніби трансформер, перевтілюється у в’язницю. Ранкова кава з коханою людиною, похід на лекцію чи на роботу, випалена з друзями чи однокурсниками (нехай мене вибачить цензура) сигарета, поставлений сусідом на комп’ютері пароль, щоб ти поменше рився  в його особистих колекціях музики та відео і ще купа інших банальних речей, які ми переживаємо щодня, дещо з цього рідше – це все те, що робить нас живими.

Але ми – це не лише буденність (хоча інколи вона буває і дуже приємною). Є ще щось. То воно примушує нас інколи помічати вночі зорі на небі. Те що лишається лише нам і Богу. Те, що дає нам змогу залишатися собою, навіть коли немає поруч друзів чи близьких, коли катастрофічно не вистачає грошей, те, що дає нам змогу постійно переосмислювати своє життя і любити свою буденність.

І, можливо, джип «Мерседес» дуже крута штука, але він застрягне в київській «пробці», а до Лаври прихожани все одно прийдуть. 

Намасте (Я вітаю Бога в середині Вас)!